Клен Юрій

ПРОКЛЯТІ РОКИ (скорочено)

ЧАСТИНА 1


Недаром многих лет
Свидетелем Господь меня поставил.
О. Пушкін

Якась смутна і невесела осінь

Зійшла, мов помаранча золота,

Над Києвом, і олив'яні оси

Дзижчали і співали з-за моста,

Де вітер заплітав березам коси

І цілував в розтулені уста

(О спогади терпкі і непотрібні

Про ті роки жорстокі і безхлібні!).

Як прикрашали чорні грона дір

Оту струнку червону колонаду,

Той almae matris царствений ампір!

І в пустку Миколаївського саду

Збирались слухати музику зір

Між сивих хмар махорочного чаду

Стрункий убивця, злодій та естет,

І вірш модерний там читав поет.

Високий цар в застібнутім мундирі,

Чиїм ім'ям наречено бульвар

(Що декабристам виніс грізний вирік)

Зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар

Укрив його: вже місяців з чотири

Валявся там і лічив кроки пар.

Відбиту голову котили діти

І в царський тулуб лазили смітити.

Ночами заграва тривожних днів

Лягала злотим відблиском на бані.

Шалений велетень в лісах ревів

І рвав повітря на шматки багряні.

Вже й полюбивсь мені джмелиний спів,

Що в небесах вирощував герані,

Та маму ніжно зводив я в підвал,

Ховаючи від тих вогненних жал.

О златоглавий мій! Не раз голота

Татарська пила твою чисту кров,

Не раз знущалася з твоєї плоті,

Та духу твого варвар не зборов.

Невже ж навік зчорніла позолота

Тепер ніким не пещених церков,

Що викохані мудрістю варяга,

І висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні

Без дров, і без електрики, й без хліба,

Коли ввижались марева ясні,

Аніж тепер, коли душа в нас ніби

Тріпоче й б'ється на безводнім дні!

Так піймана гачком нехитра риба

На мотузку, протягнутім між жабр,

Танцює те, що зветься danse macabre [1]



ЧАСТИНА 2

Тепер кати не ходять у китайці,

Ні Лаціса, ні Петерса нема,

Бо з моди вийшли латиші й китайці.

Тепер організована чума

Нас винищить, як білогузих зайців:

Скоривсь нам пес та тварі всяка тьма,

Але страшні ще комарі й мікроби,

Ті носії всілякої хвороби.

Ми все вперед ідем, і скрізь прогрес.

Давно не правлять нами вже монархи,

І є жерці криваві чорних мес,

Але попів позбавлено єпархій,

І в наркоматах, як звелів Зевес,

Вже креслять дерево нових єрархій,

Яке пригорне під гіллясту тінь

Пролетар'ят майбутніх поколінь.

Що успадковано від давніх-давен,

Тепер за димом-попелом пішло.

В житті, позбавленім легенд і слави,

Жарким залізом випекли дупло,

Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,

Тисячогромим вихором ревло.

У порожнечі тій - кубло дракона,

Що із людей майструє грамофони.

Він оком пильно стежить кожний крок.

Він по ночах за Лисою Горою

На сороміцький скликує танок.

Сповивши ката пурпуром героя,

Звелів він, щоб не мали ми думок,

Які не є стандартного покрою:

Замісто нас хай мислить колектив,

Що нам у черепах все уложив.

Він - стоголовий звір, ні в чім не винний.

Він скрізь понаставляв своїх ікон.

Він правду нам дає, для всіх єдину,

Нехибну й непомильну, як закон;

І ми її шануєм аж до згину.

Склепляє очі нам червоний сон,

І крутяться невпинно каруселі,

Де ми -страшні фігури в грі веселій…

Йому на кабель мало наших жил.

Ні слово, ані чин його не зрушать,

Йому не досить наших утлих тіл:

Йому до дна віддати треба душу,

Щоб він пообтинав їй рештки крил

І «древо мислено» трусив, як грушу,

Щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,

Він кожну думку брав під мікроскоп.

І, охоронник юдиних традицій,

На батька він нацьковує дітей.

Засліплюють нам мозок блискавиці

Його у пітьмі зроджених ідей.

Мовчати ти не смій: співай, як птиці,

Хвалу йому труби і в бубон бий,

Бо, суючи до рук блюзнірську ліру,

Він роздере губу і рот Шекспіру…

З казок ми знаємо, що тільки гад

Завжди бував столикий і сторукий,

Бо сам не мав лиця; і смрадний чад

Від нього йшов. Він брав людей на муки,

В тіла і душі їм впускав свій яд…

Але являвся витязь срібнолукий,

І враз - межи очі, в казан чола

Влучала змія пущена стріла.

Так діти дивляться, як ви: безслівно,

Та з запитом настирливим в очах:

«А чи ж прийде він, ясний, богорівний,

Який не знав ніколи, що є жах?

Чи прийде він, щоб визволить царівну?»

Життя і смерть у казкаря в руках…

О діти, пізно вже, а вам не спиться;

Нехай вві сні ця казка вам досниться…

Я не хотів вас байкою втішать,

Якою тішимося на дозвіллі:

У саме серце думав я влучать

Рядком, напоєним огнем і біллю,

Чи враз стривожити спокійну гладь

Скаженим феєрверком божевілля…

Та часто казка правдою стає:

Що не було, існує, квітне, є.

Нехай же древнє полум'я не гасне,

В якому я, згоряючи, горю,

Бо воля здійснює той сон прекрасний,

Що людству снивсь під досвітню зорю.

Суворим зором дивиться Сучасне,

Коли йому я ладан свій курю.

Нехай же знов воно в права вступає,

Нехай ножами серце тне і крає.

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?

Де фільм, який вам показав би голод,

Отой проклятий 33-й рік?

Який співець поему склав про холод,

Чи розповів, як то людей в наш вік

Крушив і чавив пролетарський молот?

В скількох кровях купаючи той герб,

Жнива справляв на людській ниві серп?

О, скільки раз по місту «чорний ворон»

Шугав, зі сну хапаючи людей,

Коли вставала пітьма чорним бором,

Зітхаючи пащеками ночей!

І падав присуд, скорий чи нескорий,

Во славу ще не здійснених ідей,

Що їхні гасла вкрили двері храмів,

Що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі

Вогняним квітом квітне давній спомин -

Слова, співцем проказані в журбі:

«Ні соколу, ні кречету лихому

Не ляжем на поталу, й не тобі,

О чорний вороне!» В багрянім громі

Ревла небесна твердь. Як і тоді,

Ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни

Такий рясний, нечуваний врожай

Послав Господь нещасній Україні,

Якого доти ще не бачив край.

І знову доля в грі мінливо-змінній

Ненатлі орд, ненажерові зграй

Все кинула на пожру і поталу

Та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем.

Кудись у море, в безвість, за границю,

Щоб насадити скрізь цей наш едем,

Немов витріскуючи із криниці,

Переливаючись рідким вогнем,

Текло струмками золото пшениці.

Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м'ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Натуживши охлялі рештки сил,

Ті трупи, що недавно поховали,

Викопували потай із могил.

Одежу з них, грабуючи, здирали.

Чи ж не складали падло до барил

І не витоплювали з мертвих сало?

Тоді по хліб до міста йшов селюк

І там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувано всі собаки

І повиловлювано всіх котів.

Та це пусте… це тільки шум і накип

На поверхні схвильованих часів.

Не слало небо нам тривожних знаків,

Нам хвіст комети жаром не пашів.

Ні, ні, у мертвій тиші летаргічній

Спливали ночі нам, як сни магічні.

Клекоче нам розпечене нутро.

Хто вичерпає нам шоломом горе?

Хто в душу нам плесне дощу відро?

Або який архангел винозорий

З свого крила позичить нам перо,

Щоб ту скажену гру фантасмагорій

Ми записали на блакитнім тлі,

Де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї

Нащадкам міг би геній розгорнуть,

Якби писав він кровію своєю,

Плеснувши нам в лице ту каламуть,

І змалював нового фарисея

І до Голготи страдницької путь!

Але всі казні, гибелі і втрати

Не перечислити й не зрахувати.

Та, щоб не потомитися украй,

Нехай читач перепочине трошки.

І, щоб забути пролетарський май,

Хай меду рідного скуштує ложку:

Йому на очі я зведу той рай,

Де усміхаються в житах волошки

І понад степом сонце золоте

Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини

Цяткують їй коралями сувій,

І дише в ніздрі духом полонини

Між пальцями розтертий деревій.

Там вранішня зоря й світанки сині

Щоранку сходять у красі новій.

І десь на дзеркалі німої тиші

Дзвінке весло свої узори пище.

Там, перепрівши у гарячих снах,

Посеред вод безмовних і широких

Татарське зілля пахне у ставках.

Там дні шумлять і плещуть у потоках.

Там золотом соломи світить дах.

Там жаби мирно кумкають в осоках,

І, не підпавши під нічний декрет,

Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких

І пахощі терпкі несе нам з круч.

В рівнинах неосяжних і великих

Там віщий місяць сходить ліворуч…

І чисте срібло ллється в чистих ріках,

І тане в небі журавлиний ключ…

Про це ще по-російськи скільки мога

Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,

Про любі серцю комиші і хащі,

Про те, як пахне на межі полин,

І про вигнанця долю злу й пропащу,

Який не бачить рідних луговин, -

За мене ще майстерніше і краще

Вам оповів би половецький хан,

Якому хтось дав нюхати євшан.



ЧАСТИНА 3

Початку ви не ждіть у цій поемі.

Це тільки вступ. За звуком ллється звук.

Мов рибки золоті, іскряться теми

І брижами сковзять мені між рук.

Не я ж уславив квіт філософеми й

Нап'яв тятивою співучий лук:

В пекучий день, коли пахтять ясмини,

Читайте, друзі, «Чумаків» і «Сіно».

Не я, а мій далекий побратим…

Це він горазд октавами співати.

«Poetae maximo» (я згоден з тим!)

Раз Зеров написав йому в присвяті.

Чи ж означало Maximus [2]

1937

[1] Танець смерті (фр.).

[2] Найбільший (латин.).

загрузка...




Яndex
 
загрузка...