Нечуй-Левицький Іван

ІВАН СЕМЕНОВИЧ ЛЕВИЦЬКИЙ (НЕЧУЙ)

З ранніх років об'єктами його естетичного захоплення — не захоплення навіть, а захвату — стала рідна природа, своєрідність патріархального народного побуту і творчості, людська краса, а поступово й та краса, яка відкривалася для нього в творіннях художників слова, звука — в поезії, живопису, музиці.

На все життя вкарбувалися в пам'ять письменника пейзажі річки Росі, однієї з приток Дніпра. Скільки разів пізніше і з якою любов'ю він оспівує цю Рось, на живописних скелястих берегах якої розкинувся його рідний Стеблів! «Як же там хороше, як чудово! — говорить він в оповіданні «Рибалка Панас Круть». — Там Рось тихо плине зеленою водою між високими кам'яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м'якого моху... А там нижче розступились скелі, то розпалися на роздоллі ніби високими будинками, то полягали довгими рядками... Розлилась Рось рукавами й рукавицями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи воду, наче шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій легкій, як пух, піні... А за горами розіслалась широким подолом зелена лука, неначе засіяна ярою рутою. Рось вирвалась з неволі, мов гадючка, тричі зверетенилась колінцями по яро-зеленій траві, лиснячи ясною водою, синім небом, білими хмарками в своєму лоні».

Природжене І. Левицькому «почуття природи» так назавжди й лишилось характерною рисою його творчої особистості. У нього майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов'язковий елемент (навіть тоді, коли це є необов'язковим за ходом дії). Пильне око його фіксує всі деталі — освітлення, барви, обриси поверхні землі, рослинність, усю різноманітність деревного покриву. Він виразно бачить кущі верболозу, тополі, осокори, дуби, клени, граби, старі гіллясті груші, берести, яблуні, а в інших місцях велетенські горіхи, білі акації, в час розквіту «схожі на здорові срібні канделябри», і т. д. (див. «Миколу Джерю»). Критика не раз твердила, ніби Нечуй-Левицький так і залишився назавжди локально-обмеженим у своїх пейзажах, ніби він виявився неспроможним вийти за межі свого Надросся. Це не так. Досить згадати «Миколу Джерю» з описами степових просторів, Чорного моря, зарисовки Києва та його околиць (у романі «Хмари», в нарисах «Ніч на Дніпрі», «Вечір на Володимирській горі» та ін.), українського Підлясся, карпатських гірських пейзажів, Одеси, Кишинева. Українська природа, в сліпучо-яскравих барвах показана Гоголем, здавна була предметом захопленого славослов'я мандрівників, але вперше в особі Нечуя-Левицького вона знайшла спостерігача-живо-писця, у якого захоплення не заважало топографічній точності. Весь шлях Миколи Джері можна перевірити за картою і навіть зараз — після всіх змін, що сталися в нашій країні, — переконатися в його географічній достовірності.

З цією природою нерозривні люди, улюблені герої Нечуя-Левицького — представники трудового селянства. їх він пізнав з дитинства, у них учився мови, вслухався в їх прислів'я й примовки, пісні, казки, придивлявся до залишків давньої побутової обрядності. А разом з тим рано відчув із болючою гостротою контраст між квітучою, чудовою природою, :між багатою обдарованістю близьких до неї людей і тяжкими умовами їх праці, їх повсякденного існування. «Світе мій ясний, світе прекрасний! Як на тобі тяжко жити, а ще важче, а ще тяжче, не нажившись, умирати!» — вигукує Василина, героїня повісті «Бурлачка», і їй не раз вторять персонажі інших повістей, а разом з ними сам автор: «Глянеш на життя людське —і де та веселість дінеться. Весело й хороше так на світі Божому, та погано жити там людям!»

На очах у молодого І. Левицького відбувалося скасування кріпацтва. Загальновідомо, до чого привело «звільнення селян від землі». «Минулася панщина; тепер і ми пани, і свого докажемо»,— говорить герой повісті «Микола Джеря» сільській громаді. Однак його спроби боротися з панами, з куркулем-старшиною закінчилися поразкою. Замість однієї панщини завелася інша. «От тобі й воля! — говорить Джеря. — От тобі й вернувся до господи! І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей!»

Економічний гніт, посилюючись із року в рік, призводив селян до все більшого розорення, руйнував і весь той «ясний прекрасний світ», який так чарував І. Левицького.

В повісті «Причепа» гіркими словами він оплакує нещасну долю рідного краю: «Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог, без сліду їдять панські сахарні нашу благодать, наші «зелені діброви», наші «темні луги», що так любо виспівано їх у піснях .

Інтерес до минулого України так само, як і перші вибухи обурення проти національного гніту, розвивались у І. Левицького ще з юних років.

Замкнутий і суворий з дітьми, батько пожвавлювався, говорячи про рідний край. Під час поїздок до Корсуня він показував дітям пам'ятні місця, де народні герої Наливайко й Богдан Хмельницький билися з польською шляхтою. Він виголошував свої проповіді українською мовою. Йому спало на думку записати їх і подати до друку, але в Київській духовній академії, куди вони надійшли на відзив, було визнано, що своєю мовою проповіді ці — не гідні церковної кафедри. А тим часом це була мова, якою говорили в сім'ї Левицьких. Мати майбутнього письменника зовсім не знала російської мови. Українською була мова, якою говорила й більша частина парафіян попа Левицького, і весь той народ, починаючи від няньки, баби Мотрі, що його бачив перед собою хлопчик. Вступивши до бурси, він, однак, відразу зрозумів, що це мова заборонена, і йому не раз доводилося ходити з дощечкою, яку вішали на шию учням «за мужичі слова» так само, як за лихослів'я.

Приїжджаючи на канікули додому, І. Левицький із захопленням читав ще нечисленні тоді книги з української історії (Маркевича, Бантиш-Каменського), «козацький» літопис Самовидця («О початку и причинах войны Хмельницкого»), уже надрукований в 1846 році, і в свідомості його складався романтичний образ героїчної, вільної України — тієї України, яка свого часу зачаровувала Шевченка «в роскошной мастерской» Брюллова. Надзвичайне враження, що не ослабло і в зрілі роки, справив на Нечуя «Тарас Бульба» Гоголя. В першому класі семінарії було прочитано поему Шевченка «Причинна», яку брат і сестра Левицькі вивчили напам'ять, а потім добралися і до цілого «Кобзаря» — звичайно, в тому урізаному царською цензурою вигляді, який тільки і був доступним. А про самого Шевченка І. Левицький чув з малих літ: за двадцять верст від Стеблева знаходилася Кирилівка, село, де проходило дитинство великого поета і куди він у 40-х роках приїжджав уже вільним поетом і художником.

Сповнений всіма цими враженнями, І. Левицький приїхав у столицю нашої нинішньої України Київ і вступив до Київської духовної академії, яка в ХУП — ХУЛІ століттях була центром української освіти,— в прославлений колись і на Україні, і в Московській Русі Києво-Могилянський колегіум. Правда, слава ця в XIX столітті була вже далеким минулим. «Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственим планам» («Хмари»). «Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, постеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами» (там же). І. Левицький вступив до академії в 1861 році, в гарячу пору пожвавлення, яке по-різному охопило всі суспільні верстви Російської імперії. Студенти українці передплачували також «Основу», перший український журнал, який тільки що почав виходити і вперше поставив питання про український національний характер в його історично обумовлених відмінностях від великоруського. За словами самого І. Левицького, «українці пережовували свої національні та літературні питання, але встріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрім трьох, стояли проти права української національності та літератури». А «між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ».

«Український рух» ще не встиг, по суті, рушити, як на нього посипався град шовіністичних «заушень», а потім і урядових репресій. Валуєвеький циркуляр 1863 р. з його горезвісною тезою про те, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і не може бути», і царський, підписаний в Емсі 1876 року, указ, яким було фактично замкнуто уста багатомільйонному населенню України,— досить відомі.

Польське повстання 1863—1864 років особливо загострило безглузді розмови про український сепаратизм. Царський уряд ревно взявся за «русифікацію» всього південно-західного краю. У польські губернії і на Україну кинулись юрби «обрусителів», «панів ташкентців», за влучним висловом Щедріна.

1956 р.

Біленький Олександр. Зібрання праць: У 5 т.— К., 1965.— Т.2. — С 325—330.